Читати книгу - "Тут могла б бути ваша реклама"

поховають за церковною оградою, а чи ті, хто вжиткуватиме з їхніх мільйонів, одмолять-таки в Бога їхні душі? Темне це діло – так розпоряджатися собою: був в Освенцімі такий пастор Кольбе, який в часі чергової «чистки» запропонував на розстріл себе замість одного поляка, бо в того лишалося вдома двоє синів, – есесівець, хмикнувши, прийняв заміну, і той чоловік вижив і повернувся до себе у Варшаву – щоб довідатися: обидва його сини загинули під час бомбардування, от тобі й маєш! – ах, пасторе Кольбе, Ви вплуталися не у своє діло, Ви схотіли стати автором – і порушили правила гри, бо той чоловік таки мав загинути, і хтозна, може, аби не влізли Ви, його хлопці зосталися б жити, і я щиро потерпаю, так-так, не смійтеся – потерпаю за долю браунівських мільйонів – чи справді вони принесуть кому-небудь щасливіший жереб, а чи, крий Боже, який-небудь браунівський стипендіат згорить живцем під час пожежі в хімічній лабораторії, до якої дістався на той кошт, а ще інший, вивчившись в Італії на співака, по роках успіху й слави переріже собі горлянку, коли стратить голос? Шкода, що ваша країна, властиво, не знала порядної війни – війна дає змогу багато дечого зрозуміти про життя і смерть, бо поодинчі долі, хоч які бувають промовисті, звичайно ніколи нічого не навчають, рік тому, пригадую, в останніх вістях майнула прекумедна, якщо дозволите так висловитись, історія: у Нью-Йорку якийсь хлоп викинувся з вікна хмарочоса, але приземлився на дах припаркованого автомобіля цілим і неушкодженим, тож, не примирившися з невдачею – видать, теж був навчений змалечку домагатися свого хоч хай би там що, – попхався назад на той самий стонадцятий поверх і, уявіть, викинувся вдруге, за цим разом зломивши руку, ногу і ще щось там собі ушкодивши, але так і не потрапив, сарака, поквитатися з життям, – зізнаймося, леді й джентльмени, що в глибині душі ми трохи діткнуті безецністю цього нахаби – чи то грабіжника, що натинався висадити двері, од яких не мав ключа, чи розбещеної дитини, котра, тупаючи ніжкою, верещить: «Дай!» – ну й спіймав облизня, і добре йому так), – в цій країні, леді й джентльмени, з її дедалі рясніше множеними по підпіллю сатаністичними сектами, а на поверхні – психіатричними кабінетами, чи не час гарненько застановитися над питанням авторських прав – над тим, що ми дійсно можемо, а до чого нам зась?

Хотіти бути автором – творити – зазіхнути на виключну прероґативу Бога. Бо ніхто з нас насправді не творить, пані й панове, – всі ми пам’ятаємо приклад на творче мислення зі шкільного підручника психології – русалка, напівжінка-напівриба, – яке вбожество, коли вдуматися, яка різницька фантазія – кусень звідтам, кусень звідтам, зліпили докупи – й запишалися: куди ж пак, творці! А ex nіhіlo – не пробували? Слабó? То ж то й ба… Все, що нам дано, – як дітям на забавку – то готові порізнені скалочки дійсности, фраґменти, подробиці, кольорові фішки якоїсь великої, неосяжної головоломки, по яких рачкуємо, не підводячи зору, обмацуємо, облизуємо, обнюхуюмо собі в кайф, цілком безневинне й приємне заняття, – тільки штука в тому, що фішки часом (го, ще й як часто, і скільком, і навіть не конче геніям!) вдається стулити за невідь-звідки-взятим, нікому-неозброєним-оком-невидним планом, у якому знати пульсацію самостійного, немовби вже й органічного життя. Тоді-то врубується наша авторська (ха-ха!) гординя: дмемось, ґоношимось і уявляємо себе творцями, – а то просто відслонивсь був нам на шпаринку окрайчик первісного генерального плану, того самого, за яким було колись сотворено світ – з нічого, цільним і прекрасним, і від якого людство (коли? на якому доісторичному повороті? в якій піренейській печері?) – відступилося, й пам’ять (таку нетривку! таку бентежно-зникому! а проте – як жити, коли не стане й тієї?) про ту початкову сліпучу цілість зберігають, опріч релігії, тільки мистецтво й любов. (Я гадаю, мали рацію всі оті клерикальні риґористи – іконокласти, пуритани та іже з ними, – що сама ідея ікони чи храмової скульптури профанує божество, – спілка релігії з мистецтвом дійсно є з боку релігії компроміс, неминуча поступка – від незмоги – уже! – встановити прямий контакт, не вдаючись до підсунутих змислів, вульгарно-наочних фішок-фіфішок: облуплена позолота на дошці, згризений негодою мармуровий ніс янгола, грубо розцяцькована статуетка в пістрявих лахманах. Правдоподібно, колись прямий контакт – був, але що вже тепер за ним побиватися… Релігія, зробившись соціальним інститутом, зійшла на пси, – у церкві, куди я поволіклася одного дня в надії трошки розсіяти обложну темну хмару, що знай із дня на день випікала голову, не пропускаючи жодної прохолодної думки, панував виразний дух замкненої спільноти: цікаві позирки на чужинку, товариське пристоювання гуртами на ґанку після служби, витрішки, смішки, перемовляння, обмін новинами – люди приходили як на свого роду вечірку – to socіalіze,[62] і молитися в них перед очима було якось непристойно). Допуск до плану за нами ще зберігається, – індивідуальний допуск, бо від самого плану людство за останні кілька століть сягнистою ступою відкочується все далі й далі (чи не з доби Відродження почавши, з того Мірандолиного зухвалого: «Чоловіче! Адаме! Я поставив тебе у центр всесвіту», – ну й стій, правцем би тебе поставило, і кожен сухорукий комплексант пнеться в Адами, а ми потім чухмаримо потилицю, не в змозі підрахувати мільйони забитих: чи то двадцять, чи сорок, чи всі шістдесят?), – а пам’ять про втрачену божисту ясність дра-ажнить, ой дражнить, раз у раз проблимуючи заманкою, та ба, тільки-но підступаємося ближче, гульк – аж при вході нас вже підстерігає, потираючи лапи, Той, хто хотів бути автором, – йому кортить туди, вклинитись і заволодіти, а самому йому слабó, іно на нашому карку, на карку допущених він і годен туди в’їхати, і стокрот безпечніше для нас – нікуди не сунутися, забути за всякий допуск та грабатися собі чемненько у фішках, витворюючи з них нові й нові безпотрібні комбінації, – вишиковуючи в ряд бляшанки з-під супу «Кемпбелл», виставляючи на б’єннале ґумові стільці, повзувані в жіночі черевички, видуваючи на сторінки часописів рясні розсипи повітряних бульбашок – однакових зневагомлених слів, часом виходить потішно, кілометри текстів (еге ж, уже не віршів – текстів) про першу поїздку на велосипеді, про перше місячне а чи й геть ні про що, – нічого, іnterestіng,[63] ґелґоче, киваючи головами, гусяче стадо критиків, університетських професорів, докторів літератури, перепрошую, якщо образила когось із присутніх, – кажуть, якщо посадити три мавпи за друкарськими машинками, то у вічності вони мають шанси виклацати